Місто Суми. Воєнна осінь 2023 року. Міський тролейбус котить Харківським мостом, що вигнувся дугою над річкою Псел. Перша зупинка. Записаний жіночий голос оголошує з динаміків салону: «Торговий центр «Мануфактура». Текстильну фабрику давно знесли, а на її місці, іще до нападу Росії, встигли збудувати показний торгівельно-розважальний комплекс з відповідною назвою. Двері тролейбуса зачиняються, електронна жінка анонсує: «Наступна зупинка – «вулиця Шістдесятників».
Пані пенсійного віку, що сидить попереду мене обурено говорить подружці: «Що це за шістдесятники? Хто це таке придумав, нічого не розумію?! От раніше було: завод «Сумсельмаш» – все ясно і зрозуміло, а тепер що? Якісь шістдесятники!» Її сусідка, такого ж приблизно віку, схвально киває головою. Тролейбус рушає, я дивлюся у вікно, через дорогу – ми якраз проїжджаємо повз багатоповерхівку на вулиці Харківській, де жив один з шістдесятників, на честь яких, у рамках програми дерусифікації і декомунізації топонімів, тепер назвали вулицю.
«Мстислав, мій друг юності, русочубий красень із статурою спортсмена і очима філософа, який дивиться в себе і бачить весь світ, оптиміст навіть у той час, коли анекдоти ми розповідали без свідків і пошепки, захоплений Вознесенським і Ліною Костенко, особливо коли вона привезла з Києва букет квітів до Львова, щоб там кинути його під ноги в’язнів совісті, яких вели до суду, – так ось Мистик (так називали його однокурсники) мав у житті два найбільші бажання. Перше – видати збірку віршів, рукопис якої у нього був готовий (називався він «Сонцем повний») і друге, друге зовсім інше.
Ми сиділи з ним у неділю за бараком, на теплому шматочку землі з ріденькою травою, м’яко зігрітою вересневим сонцем, і, стуливши повіки, відчували на обличчях його теплі ласкаві промені, намагаючись забути, хто ми і де ми.
- Я боюсь, – сказав Мистик.
- Чого?
- Провокацій. Ти знаєш, за що ми тут?
- Так само, як і ти. Такий час. Ми не одні.
Кілька днів тому у таборі вирував бунт. У довжелезному цеху з конусними, скріпленими іржавими рейками стінами стояли дебелі дубові столи, на яких ми клепали металеві ящики для пива – один ящик сто двадцять дві заклепки. Норма шість ящиків, не виконаєш – уріжуть харч – синю вівсянку з жовтими устюками. Зміна була нічна, раптом потухло світло – і над нашими головами заблищало, а потім посипалось дзенькаючи, розлітаючись навсібіч, роздріблене скло, – у повітрі зашуміли якісь летючі предмети і коли вони важко загупали по наших столах, ми зрозуміли, що то шумлять і гупають запущені в повітря з дикою люттю важелезні молотки. Шугали в повітрі ящики, з дрібним дзенькотом відскакували від скляних стін тисячі заклепок, а між цехами уже кіптяво горіли червоним полум’ям металеві бочки з соляркою…
Коли спалахнуло світло, робоча зона була оточена автоматниками і через прохідну випускали по одному.
Назавтра усіх опитували. Шукали організаторів.
- Ви люди освічені, – звернувся до нас чорноокий з важким млявим поглядом капітан Сандул. – І повинні нам допомогти. Ви ж усе бачили…
- Коли в тебе летить молоток, – ти ховаєшся під стіл, – сказав я. – Інстинкт.
- Ну, що ж, – усміхнувся капітан, – значить не хочете… А ми думали – виправляєтесь. Хочете звільнитись…
- Ми не злочинці, – сказав Мистик.
- Тут всі злочинці, – пояснив капітан…
…Опинившись на вулиці, яка круто спускалась униз, власне, униз збігала дорога, а будинки, здебільшого цегляні, криті цинком або фарбованим залізом, височіли на пагорбах обабіч дороги, він здогадався, що пройшовся кілометрів зо три за місто, де починалася Чернеччина…
…Он, на пагорбі, школа, двоповерхова, широка і довга. Коли її закінчував Мстислав, (до речі, із золотою медаллю), тут було майже півтори тисячі учнів. Тут працювали вчителями його тато і мама, потім він викладав рідну мову і літературу.
Коли Мстислав – не вірячи в реальність! – звільнився і хотів повернутися до улюбленої роботи, завідуючий облвно – рихлий чоловік з водянистими очима – відповів цілком офіційно: «Злочинців у школу не беремо!» Мстислав зрозумів, що це надовго. Гвинтики вертітимуться у машині, поки машина не зупиниться, а на вітровому склі далекорейсових вантажівок поряд з портретом Брежнєва почали з’являтися портрети Сталіна…
Ось саме цим узвозом, яким я спускаюсь униз, їхав тоді на возі Мстислав, умостившись на мішках з картоплею. Він влаштувався у колгосп візником, бо на іншу роботу нікуди не брали. І ось уяви собі – їде він у перший свій робочий день у брезентовому плащі, кирзових чоботях, кепка на самі очі, аби односельці не впізнали, а назустріч школярики, яких колись він учив. Зупиняються, знімають кашкети і серйозно так, наче нічого й не сталося, вітаються:
- Добрий день, Мстиславе Миколайовичу!
А він не може їм відповісти, тільки низько схиляє голову, горло, ніби гарячим тугим вузлом, перехоплює щем, він б’є віжками коня (хоч на жодну тварину ніколи в житті навіть не замахнувся) – і котяться скрипучі колеса важкого воза прямо в яр. І там, де внизу трава, а вгорі небо і більше нікого – молодий, синьоокий і русочубий, талановитий і чесний, – він падає долілиць на мокрі тверді мішки, обнімає і кусає брудну ворсисту мішковину, відчуваючи на зубах скрипучу землю, плаче і ридає і уже не по своїй понівеченій долі, просто душу, яку ображали і топтали, ставили навколішки, плювали в неї, – так ось цю душу вперше за довгий глухонімий час обпекло людське добро…
До Мстислава добрались ми у надвечір’я. Але від свіжого снігу на цвинтарі було видно. Бетонне, фарбоване чомусь у сіро-зелений колір погруддя Мстислава, зроблене дев’ять років тому знайомим скульптором, почало тріскатись. Вгрузаючи по пояс у снігові замети, ступаючи вслід один одному, ми поклали до знайомого обличчя червоні гвоздики і зайшли до старенької, маленької, сивої і зовсім самотньої матері, яка пережила свого єдиного сина. Не знаю, можливо, ми завдали їй нового болю, але ми подарували їй записаний на плівку голос її живого сина. Голос із шестидесятих років, який згадував роки ще давніші. Вони боліли у всіх нас, бо всі ми пройшли крізь них – живі і ті, кого уже нема з нами.
Мстислав читав глухо, надривно, часто розставляючи логічні наголоси.
«У сорок сьомім, у сорок сьомім,
По вінця повнім сухого сонця,
Він був як диво, він був як радість –
Окраєць хліба, черствий окраєць.
Хліб – сльози неньки, хліб – сни дитинства..
А бог із рамки на нас дивився,
Крізь срібні вуса бог посміхався,
Дивився наскрізь – і прислухався.
А ми, хлоп’ята, чуби вівсяні,
Щодня вставали ще до світання
І бігли взявши торбини в руки,
По кінський щавель аж ген за луки,
Щоб на вечерю – коржів по жмені
З щавлю й картоплі – пісних, зелених.
Ми засинали, ми засинали
І зорі світло нас колисали…
І снився хліб нам рум’яний, свіжий,
Дитячі очі він смачно тішив.
Хліб – як усмішка при добрім слові,
Хліб сходив сонцем на рушникові!…
Ми всі ловили його руками,
А він котився кудись над нами,
Він не давався і все котився…
А бог із рамки на нас дивився,
Дивився наскрізь – і прислухався…
І гладив вуса! І посміхався!»
Це уривок із оповідання Юрія Царика «Сон», що увійшло до його другої збірки прози «Пісочний годинник» 1993 року. Під вигаданим ім’ям Мстислав, автор розповідає про свого друга – поета з села Велика Чернеччина, що під Сумами, Анатолія Семенюту з яким вони у 1966 році відбували покарання у Перехрестівській виправно-трудовій колонії, що під Ромнами. А «вусатий бог» з голодного 1947-го, як ви напевне здогадалися, – «товариш Сталін».
То за що ж ув’язнили тоді двох молодих літераторів (Царику було 28 років, а Семенюті – 29)?
В архіві обласного Управління СБУ – правонаступника обласного управління КГБ, на мій журналістський запит повідомили, що справи Ю.Царика та А. Семенюти в них немає. У обласному управлінні поліції також заявили, що не мають на зберіганні справи про таких людей. А в архіві Ковпаківського районного суду м. Суми знайшлася невеличка папка, в якій були вирок Народного суду м. Суми за 29 квітня 1966 року та ухвала Сумського обласного суду за 24 травня того ж року. Отже, між вироком і ухвалою – менше місяця. Як за сучасною судовою практикою – неймовірна оперативність, навіть для трудових спорів, не кажучи вже про кримінальні справи. Та й досудове розслідування разом з розглядом у суді першої інстанції, як за нинішніми термінами, тривало стаханівськими темпами.
Удова прозаїка – Галина Царик, якось дала мені сфотографувати у себе на кухні пожовклий папірець – Протокол обшуку, який провів на квартирі, що належала тоді Юрію Царику, уповноважений Сумського міськвідділу міліції, такий собі, старший лейтенант міліції Котенко в присутності двох понятих. Дата проведення обшуку – 24 січня, того ж, 1966 року. Місце – вулиця Комсомольська, 50, квартира 5 (нині це вулиця Данила Галицького). Отже, з моменту обшуку і до винесення вироку пройшло усього… три місяці! Як доказ, «злочинної діяльності» під час обшуку було вилучено якісь чотири записки. Що в тих записках було, про них, а ні у вироці, а ні в ухвалі – ні слова. «Поки Юра сидів в тюрмі, держава в нього забрала подаровану батьками квартиру на вулиці Комсомольській і все, що в ній було, – згадує Галина Царик, перебираючи пальцями чорно-білі фото, на яких її іще молодий Юра до тюрми, – з настовбурченим догори волоссям – задерикуватою зачіскою, впевнено позує, тримаючи в одній руці трубку стаціонарного телефону. «Та найбільше він жалкував за бібліотекою, яку він зібрав. Усе вигребли», – зітхає удова.
Забігаючи наперед, зауважу, що ні за вироком, ні в подальшій ухвалі не йшлося про конфіскацію будь-якого майна засуджених. Та й кримінальна стаття цього не передбачала. Але в СССР держава могла особливо не панькатися з тими, кого вона вирішила зламати.
Отже, що інкримінували обом письменникам. Їх обвинуватили за статтею 210 Кримінального кодексу УРСР – «Держання домів розпусти і звідництво», за що передбачалося ув’язнення до 5 років!
З передмови Ю. Царика до збірки поезій його друга – А. Семенюти «Сонцем повний», що вийшла далеко пізніше після смерті автора – аж у 2002 році:
«Тоді я був холостяком і мешкав у однокімнатній квартирі на вулиці Космомольській, 50. Там з 1960 до січня 1966 року збиралися мої друзі-однодумці і за мисленням, і за спільними захопленнями літературою, мистецтвом, журналістикою. Це випускникни фаультету журналітсики Львівського університету: знаний поет і журналіст Микола Данько, ерудит, краєзнавець, відповідальний секретар Сумської районної газети «Вперед» Геннадій Петров. Випускники Сумдержпеду – популярний тоді поет Анатолій Семенюта і його колишній однокунсринк, журналіст Віктор Баранкін.
Оаза десять метрів. Свіжий вітер.
Ми спраглі правди. Джерело – слова.
Читаємо серед сахари вірші,
Вони не мають права на права.
Піски сипучі поглинають душі,
Народ в пустелі як верблюд, мовчить,
Між обріями зниклими – задуха,
А ми в оазі зупиняєм мить
Свободи слова, за яке ґратують
Або стрічають снігом Колими,
Озон оазний нас не порятує
Ні від суми і навіть від тюрми…
1965р. Юрій Царик
Усі ми, вибачте за офіціоз, були свідомими українцями, патріотами. І тому так захоплено й тривожно слухали, коли Толя Семенюта читав свою «Балладу про вусатого бога»…або наскільки тоді, у підкомуністичному 1964 році, сміливо і страшно звучав Семенютин вірш «Україні»!
Під турецькими ятаганами,
під шляхетськими нагаями.
Як тебе ті поганці гнали,
Як свої тебе поганяли!
Кажуть – це у віків на совісті,
Але пам’ять – немов спориш…
Моя земле, гірка і сонячна,
Ти навіщо мені болиш?..»
Знову, забігаючи наперед, скажу, що викладачу німецької мови Сумського педінституту Ю. Царику «народний суд» дав у 1966р. – 1 рік позбавлення волі, а шкільному вчителю з німецької і російської мови А. Семенюті – 8 місяців. Причому Юрій Царик, нібито, на своїй квартирі тримав «дім розпусти», а Анатолій Семенюта – був звідником. Які мерзотні обвинувачення цим двом світлим людям, які огидні наслідки вони мали для обох!
За життя Юрій Царик розповідав, що йому могли присудити тоді значно більше. Адвокат переконав Царика, що відсидіти таки доведеться, небагато – рік-два, і Юрій вже внутрішньо змирився з несправедливим вироком, та з’ясувалося, що на цьому неприємності не завершилися. Прямо на суді прокурор оголосив, що підсудному Царику інкримінується ще й зґвалтування і є свідок-жертва: «Я тоді ледь не зомлів. Адже змирився з тим роком-другим, а за таке накинуть ще «десятку». Вже після ув’язнення дізнався, що слідчі десь знайшли дівчину, що працювала у гардеробній театру і на її зміні вкрали дві шапки. Цим її і залякали, мовляв, якщо не скажеш, що треба, то «на повну котушку». І ось прокурор надає їй слово, а вона глянула на мене і не стримала сліз. Так і не дала свідчень.
Суми 1966 рік. Згідно вироку, окрім двох педагогів-чоловіків, за аналогічними обвинуваченнями по справі проходили іще три молоді жінки: Інеса Полуротова 20 років, Лариса Матвєєва 25 років та двадцяти шестирічна Валентина Шкурат. Відповідно, у справі брали участь п’ять їхніх адвокатів, але вирок містить тільки їх прізвища, а аргументи, які вони, звісно ж, обґрунтовували на захист своїх клієнтів – відсутні! За нормами сучасного судочинства це не припустимо! Але тоді, схоже, на це ніхто не звертав уваги.
Що ж ставив суд в вину Анатолію Семенюті, мовою документа (вирок написаний російською): «5 ноября 1965 года Семенюта после случайного знакомства в ресторане «Украина» с моряками, повел их на квартиру Полуротовой, где свел с несовершеннолетней Васиной». Далі по тексту про цей випадок йде такий висновок: «Тот факт, что Семенюта в ресторане сам познакомился случайно с 2 моряками, а потом познакомил их с Матвеевой и Васиной, является ничем иным, как сводничеством, ибо Семенюта знал, что это люди проезжие и знакомство с кратковременным посещением квартиры Полуротовой, другой цели не имело. Само знакомство для этой цели без последствий, является оконченным составом преступления».
Отже, у цих двох невстановлених моряків ніякого інтиму з дівчатами так і не було?!
Якщо перекласти простою мовою цю казенну казуїстику, то виходить так: Анатолій Семенюта, приблизно за два місяці до початку слідства, познайомився в ресторані готелю «Україна» (нині готель «Рейкарц», в історичному центрі міста на вулиці Воскресеньскій), з двома моряками, разом вони пішли потім до трьох дівчат, яких знав Семенюта. За час візиту між молодими людьми не було ніяких статевих стосунків, але оскільки моряки – проїжджі, то це явний доказ злочинних дій і прямого умислу, бо таке знайомство не передбачало в подальшому – оформлення шлюбу.
Зараз це виглядає маячнею, але тоді, на суді, уявляю скільки «високоморального» пафосу вилилося на обвинувачених з боку прокурора та судді. Та це перший абсурд в цьому епізоді.
По-друге, як в радянські часи не можливо було встановити особи двох моряків? В готелі тоді селили виключно за наявності посвідчення особи, тобто – паспорта або військового квитка. Без цих документів, практично, краще було не виходити з квартири, а не те що їхати у відрядження або відпустку в інше місто.
По-третє, місто Суми, це не Одеса і, навіть, не окупований, нині, рашистами Бердянськ, тут ніколи не було порту з рядами пришвартованих пароплавів, одна лише станція човнів в міському парку на Пслі. Як тут могли загубитися двоє приїжджих моряків, з часу візиту яких минуло лише два місяці? Як можна було встановити їхні «злочинні» наміри щодо сумських дівчат, якщо навіть їхні особи не було встановлено?!
І по-четверте, не зрозуміло хто ж розповів про цей випадок слідству: невстановлені моряки? Обвинувачені Семенюта, Матвєєва, Полуротова (це явно не в їхніх інтересах) чи неповнолітня Васіна, у якої нічого не склалося з моряками?
З передмови Ю. Царика до збірки А. Семенюти «Сонцем повний»:
«І ось за ту любов до української землі, за тихе, некрикливе інакомислення всі ми, звичайно, потрапили під ковпак тоталітарної держави, точніше її спецслужб, особливо я (бо збиралися ж на моїй квартирі) і Толя Семенюта, який друкував, як на той час, «крамольні» вірші, передусім, за допомогою енергійного Геннадія Петрова (в районній газеті «Вперед»)… Вважаю за подвиг, що на її сторінках побачила світ поема Анатолія Семенюти «Українська рапсодія», присвячена 100-річчю від ня народження нашого знаменитого земляка-поета Павла Грабовського. Хіба це не загроза тоталітарному режиму?
Висить сокирою корона,
І тут ще повзають свої…
Забули матір, рідну мову,
Жбурнули совість на сміття
і одягаються в обнову –
архііудине дрантя.»
Суми 1966 рік. Про «злочини» Анатолія Семенюти за текстом вироку є й інші епізоди, але й вони не витримують ніякої критики, оскільки мова йде про якийсь місяць, без зазначення навіть дати коли це сталося, не кажучи вже про години й хвилини. В більшості випадків не зрозуміло, – хто ж свідчив про той чи інший «епізод»? Також, як беззаперечний доказ за текстом фігурують фрази: «развратнічалі». Але що це означає насправді? В ті часи пити портвейн і розповідати анекдоти про товариша Хрущова чи Брежнєва – вже було криміналом! Ніде в тексті вироку не зазначено про гроші, тобто, який же зиск від усієї діяльності мали б отримати фігуранти справи?
Не буду сипати пафосними дифірамбами на кшталт: «пророк», «провидець», але коли читаю Семенютину «Шахову баладу» – мурахи шкірою. Тоді, на початку 1960-их він писав про дні сьогоднішні, ось вам і Пу, і М.Симоньян , і сірими масами сунуть «Шторм-Z»…:
«Чорний король був зухвалий,
мав серце безжально сліпе,
турами тюрмоподібними захвалений,
перебільшував сам себе…
Обділений честю й чемністю,
себе пупом землі вважав…
З істиною королівською щедрістю
він гру свою розпочав.
Ворухне жезлом державним –
і підуть, забувши страх,
пішаки, що королівство держали
на чорних своїх плечах.
І, не нарікаючи на долю,
не нарікаючи на биті поля,
на пекельних клітинах поля
гинуть за чорного короля…»
Суми 1966 рік. «Тримання притону» на своїй квартирі Юрієм Цариком у вироці описується так: «Подсудимый Царик также использовал свою квартиру как притон разврата («также», тому що за «тримання притонів» були засуджені і троє жінок в цій справі). В сентябре 1965 года Царик на время своего отъезда, как и ранее, предоставил свою квартиру Семенюте, который привел туда Машталера, Шкурат и Полуротову, где они одновременно занимались развратными действиями».
Тобто, Царик використовував свою квартиру як притон, при цьому його самого в квартирі не було?! І коли ж саме відбувалися ці розпусні дії: увесь вересень чи кілька днів, годин або хвилин? І, знову-таки, що криється під цим терміном – «развратные действия»? Галина Царик, коли ми сиділи в неї на кухні, згадувала, що молодь, дійсно, збиралася на квартирі Юрія Царика, де молоді літератори читали в компанії свої перші твори і, схоже, що серед їхнього оточення були сексоти з КГБ.
Не зрадивши своїм юнацьким переконанням, коли більшість українців іще не зрозуміла того, що відбувається в Криму і на Донбасі, а керівництво держави російсько-українську війну бездумно довго називатиме то Антитерористична операція, то Операція об’єднаних сил, Юрій Царик за пів року до своєї смерті, напише у березні 2014-го:
«Дививсь з-під лоба Голіаф
І зневажав дрібненького Давида,
Сміявся: тільки піф-та-паф –
І враз не буде гордого сусіда.
Рвонули танки із Кремля,
А у Давида тільки камінь в пращі.
Але за ним – його земля
І дух його – отой козацький пращур…»
Суми 1966 рік. Розглянувши всі «належні докази» Сумський обласний суд у складі вже трьох суддів, додав свого «фактажу» (ухвала складена з помилками, але українською): «крім цього Царик показав, що у його відсутність приходили Семенюта і Шкурат, Полуротова і Машталер, які вступали там у статеві зносини, займалися розпустою».
Хвилиночку, як міг Царик бути свідком того, чого він не бачив, адже його в цей час не було вдома?!
Проте, в ухвалі обласного суду вже є натяк на позиції адвокатів, наприклад Царика: «крім цього судова колегія не вбачає підстав до виключення з вироку обвинувачення Царик у наданні їм квартири на час відсутності Семенюті, який привів на цю квартиру інших осіб, де займалися розпустою. Адвокат просить виключити з вироку даний епізод у зв’язку з тим, що даний епізод не зазначений у обвинувальному висновкові, а також по тій підставі, що засуджений Царик до дій Семенюти та ін. осіб ніякого відношення не мав».
Тобто, судді обласного суду вийшли за межі обвинувачення і не пом’якшують вирок, а роблять його більш суворішим у резулятивній частині, додаючи своїх висновків там, де навіть слідство не вбачало злочину, бо ж Царика не було вдома і відповідати за дії інших він не міг, лише тому, що це була його квартира. Це все одно, якби ви здали квартирантам своє житло, а там, через деякий час, сталося, наприклад, вбивство і вас в цьому звинуватили на тих підставах, що квартира ваша і ви, таким чином, створили всі умови для злочину!
Після звільнення з тюрми, ні А.Семенюта, ні Ю.Царик довго не могли знайти роботи. Анатолію, як вже згадувалося у оповіданні «Сон», дали можливість влаштуватися фуражиром в колгоспі, а Юрія, по-знайомству, за певних умов, узяли, згодом редактором конотопської районної газети.
«Шістдесятники» – покоління радянської та української національної інтелігенції з яскраво вираженою громадянською позицією, що ввійшло у культуру (мистецтво, літературу) та політику СРСР у другій половині1950-х – період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявило на початку та в середині 1960-хроків (звідси й назва). Шістдесятники були внутрішньою моральною опозицією радянського тоталітарного державного режиму, серед них булиполітичні в’язні та «в’язні совісті», дисиденти (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8).
Як приклад, що приписувати українській інтелігенції кримінальні статті «з душком» – була суто КГБшна традиція, ось іще одна історія про педагогів. Після Другої Світової війни директором Сумської школи № 12 був призначений шанований в місті фронтовик, нагороджений орденом «Червоного прапора» та бойовими медалями, «Ворошилівський стрілець» – Василь Пестун (розповідь про його долю надрукувала сумська газета «Ярмарок» № 36 за 09.09.2021 автор статті – Олексій Шевченко). Невдовзі до школи прийшло розпорядження «з гори»: перевести навчання в школі на російську. Василь Пестун був людиною проукраїнських поглядів, і в побуті, і на роботі завжди спілкувався виключно рідною мовою, тож написав листа до Уряду з проханням залишити викладання в його школі українською. Під цим листом поставив свої підписи весь педколектив. Невдовзі, не в міру активного директора звільнили. А школу, усе ж таки, зросійщили. Завдяки особистим зв’язкам колишньому фронтовику вдалося влаштуватися викладачем фізкультури в іншу школу, де він чудово проявив свої педагогічні здібності. Але КГБ, схоже, уже занесло його до «чорного списку». Будинок родини Василя Пестуна знаходився у мальовничому місці Сум – біля річки Сумки: тут і нині територія приватного сектору, фруктові сади, заливні луки. Донька Василя Пестуна – Ніла (за спогадами якої і був написаний матеріал в газеті «Ярмарок») наприкінці 1950-их навчалася на фізико-математичному факультеті Сумського педінституту, де затоваришувала з трьома студентками з Івано-Франківщини. Дівчата були з бідних родин, бо частина з них стали сиротами через політичні репресії, після того, як у 1939 році, за пактом Молотова-Ріббентропа Східну Галичину окупували радянські війська. Тому Василь Пестун взяв галичанок на безкоштовне проживання до свого дому. Дівчата знали багато українських пісень і невдовзі біля будинку педагогів почала збиратися українська інтелігенція: співали, читали вірші. Як з’ясувала, нажаль, пізніше Ніла Пестун (до речі, теж вчителька, ветеран праці) до їхньої компанії тоді затесався сексот – товариш її чоловіка. У 1957 році друзів родини, що збиралися біля їхнього будинку, почали викликати на допити в КГБ. Подруг Ніли – студенток з Івано-Франківщини, виключили з педінституту, а її чоловіка звинуватили у створенні, під виглядом української громади, підпільної організації з назвою «Зелена шляпа», що займалася … розпустою! Які знайомі мотиви, чи не так? Зауважу, чоловіка Ніли Пестун – Івана Мельника, виключили тоді з інституту, засудили, виславши на уранові рудники до Норильську. Повернувшись через декілька років з неволі, він невдовзі помер, будучи іще молодою людиною.
Хворий на цукровий діабет А. Семенюта, 11 лютого 1978 року прийшовши додому встиг зробити собі ін’єкцію інсуліну і втратив свідомість. Дружина, що прийшла пізніше Анатолія, викликала швидку, не знаючи про перший укол, лікар повторно ввів інсулін. Поет помер від передозування. Йому було лише 40.
Ю. Царик пережив свого друга на 36 років. Видав 9 прозових збірок, став лауреатом премії ім. М.Хвильового і за три місяці до смерті встиг завершити рукопис поезій, який був виданий вже по смерті автора.
19 лютого 2024 року А. Семенюті мало б виповнитися 87 років.
Ні Анатолій Семенюта, ні Юрій Царик так і не дочекалися своєї реабілітації, бо статті, за яких їх засудили – кримінальні. Адже за Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/962-12#Text) реабілітації підлягають люди, які були розкуркулені, засуджені за антирадянську діяльність чи агітацію і таке інше.
Та є в цій історії іще одна деталь, яка мені муляє. Кому дісталася квартира Юрія Царика? Чи не КГБшому сексоту? На жаль, я так і не знайшов відповіді на це питання.
А.Семенюту і Ю.Царика дістав тоді «вусатий бог» з 1947-го, але вони воскресли у 2014-му і стали в одну добровольчу чоту з Т.Шевченком, І. Франком, В. Симоненком…
Наостанку, уривок іще з одного знакового вірша Анатолія Семенюти – «Переспів». Адже сьогодні кожен при здоровому глузді в цьому світі знає, що хиткий баланс планети тримають руками – прості українські хлопці і дівчата:
«Казки бабусені… Я змалку
люблю їх чудернацький світ –
Кота у чоботях і Мавку,
І дивний килим-самоліт.
Я вірить в вигадки умію,
і краю радощам нема,
коли над триголовим Змієм
Кирило палицю здійма…
Ніколи згадок не розвію
про чудеса в отих казках.
І я лише одній не вірю,
в якій – земля на трьох китах.
І не в дорослості причина,
не в філософії буття…
Нові казки моєму сину
дарує нинішнє життя.
Вони пройшли крізь океани
По всіх п’яти материках,
І знає світ, що це Івани
Тримають землю на руках!»
Автор: Ігор Стрельцов, 13.02.2024, м. Суми.