Наша подорож у села Сула́ та Пе́чище відбулась 2 лютого 2025 року. Ці населені пункти розташовуються неподалік від міста Суми і входять, відповідно, до Сумського району. За якоюсь дивною логікою вважається, що годі шукати відголоски традиції у близьких до міста селах. І вони живуть собі своїм тихим життям обабіч головних автомобільних доріг.
Ми вирішили втрутитись у тихий плин життя цих маленьких сіл і дізнатися про них трохи більше з уст місцевих мешканців. У відкритих джерелах вкрай мало інформації про Сулу та Печище, проте ці населені пункти насправді цікавіші, ніж здається.
Перш за все, відомо, що село Сула розташовується біля витоків однойменної ріки. Засноване воно на початку ХХ століття і вважається не таким вже й давнім. Біля сільської крамниці ми зустріли жінку, котра погодилась поговорити, але забажала лишитися анонімною. Наша співрозмовниця народилась у сусідньому Печищі та по заміжжю переїхала в Сулу. Вона дуже знехотя відповідала на мої запитання. Лиш розповіла про своє нелегке життя та те, що було прийнято випасати худобу по черзі, а їхня сім’я пасла стадо верхи на конях.
Я встигла трохи зневіритись. Але коли люди в селі трапляються неговіркі й замкнені, багато чого можуть розповісти старі мовчазні хатини. Вочевидь, ще десь у середині ХХ століття тут будували дерев’яні будиночки. Стіни обмазували глиною та укріплювали ліщиновим гіллям. Я вже бачила подібні старі будинки в інших селах поблизу Сум. Там їх називають «подранкованими». Вперед виступають невеликі сіни, над якими височіє дашок горища з віконцем. Лицьова стіна колись була ретельно побілена, а всередині досі висять тюлеві фіранки. Побілена й та стіна будинку, з якої дивляться прямо на вулицю два акуратні вікна, на яких помітно залишки оливково-зеленої фарби. Стіна, що виходить на присадибний клаптик городу, помазана ледь червонуватою глиною. А от глуха стіна вимазана глиною і покрита темно-теракотовою барвою. Хату вкрили металевою покрівлею та довершили цегляним бовдуром. На жаль, порожня хатина мовчить про долю своїх колишніх мешканців чи спадкоємців. Та все ж, дякую і за те, чим змогла поділитись.
Виїхавши за село. ми потрапили на в’язку глинисту дорогу, поруч побачили високий глиняний пагорб та сосновий ліс, і зрозуміли, що жителі Сули завжди мали чим примазувати стіни своїх хат. Десь в цьому місці бере початок річка Сула, що тече, прорізаючи Сумщину та Полтавщину, і врешті впадає в Дніпро.
В Сулі дуже тихо. Звісно, місцеві одразу помічають чужаків, проте похмурої днини на вулицях майже порожньо. Лише з бовдурів виривається дим, на шворках у одному з дворів сохне прання та поволі прогулюються біля воріт індокачки. Вони теж одразу побачили немісцевих, але зберігають свою спокійну незворушність.
Далі буде…
Авторка висловлює щиру вдячність Денису Камінському за допомогу та співучасть у проведенні експедиції.
Автор: Вікторія Гавриленко, начальник відділу нематеріальної культурної спадщини Сумського обласного науково-методичного центру культури і мистецтв.